Главная
Новости
События
Информация
Новости гостей

Бизнес-портал
Форум
Чат
Галерея


Контакты
Поиск
Статистика

 

 


ISP Поділля-Телепорт
Iнтернет-магазин Bionet
Iнтернет-магазин Компютерна техніка

 

 
Новый дизайн сайту

Краще ніж старий
Гірше ніж старий
Я тут уперше
 

 
Ноябрь 2017 (64)
Октябрь 2017 (61)
Сентябрь 2017 (69)
Август 2017 (50)
Июль 2017 (56)
Июнь 2017 (93)
Май 2017 (91)
Март 2017 (3)
Февраль 2017 (1)
Сентябрь 2016 (10)
Август 2016 (4)
Июль 2016 (19)
Июнь 2016 (12)
Май 2016 (9)
Апрель 2016 (17)
Март 2016 (22)
Февраль 2016 (34)
Январь 2016 (23)
Декабрь 2015 (52)
Ноябрь 2015 (21)
Октябрь 2015 (24)
Сентябрь 2015 (29)
Август 2015 (20)
Июль 2015 (17)
Июнь 2015 (18)
Февраль 2014 (3)
Январь 2014 (9)
Декабрь 2013 (3)
Ноябрь 2013 (1)
Октябрь 2013 (12)
Сентябрь 2013 (9)
Август 2013 (8)
Июль 2013 (6)
Июнь 2013 (10)
Май 2013 (8)
Апрель 2013 (16)
Март 2013 (8)
Февраль 2013 (4)
Сентябрь 2012 (9)
Август 2012 (6)
Июль 2012 (15)
Июнь 2012 (15)
Май 2012 (10)
Апрель 2012 (16)
Март 2012 (16)
Февраль 2012 (4)
Январь 2012 (2)
Декабрь 2011 (15)
Ноябрь 2011 (8)
Октябрь 2011 (20)
Сентябрь 2011 (9)
Август 2011 (6)
Июль 2011 (12)
Июнь 2011 (12)
Май 2011 (12)
Апрель 2011 (6)
Март 2011 (11)
Февраль 2011 (8)
Январь 2011 (8)
Ноябрь 2010 (7)
Август 2010 (1)
Июль 2010 (1)
Май 2010 (2)
Март 2010 (1)
Февраль 2010 (8)
Январь 2010 (3)
Ноябрь 2009 (1)
Октябрь 2009 (1)
Сентябрь 2009 (5)
Август 2009 (7)
Июль 2009 (2)
Июнь 2009 (2)
Май 2009 (7)
Апрель 2009 (22)
Март 2009 (2)
Декабрь 2008 (1)
Октябрь 2008 (4)
Сентябрь 2008 (1)
Август 2008 (11)
Июль 2008 (2)
Май 2008 (1)
Февраль 2008 (1)
Октябрь 2007 (1)
Сентябрь 2007 (4)
 




 
Могилев-Подольский городской сайт » НАОДИНЦІ З БІДОЮ

  --- : НАОДИНЦІ З БІДОЮ  
 
До нашої редакції приходять різні люди, зі своїми проблемами і радістю, з проханнями і запитаннями. У одних очі світяться від щастя, у інших – ніби промовляють німі запитання… Люди різні, як, власне, і їхні долі та життєві ситуації. Минулого тижня до редакції прийшов чоловік і звернувся із звичним для редакційного колективу проханням : подати оголошення. Уважно вдивившись у його очі, звернула увагу, що вони надто втомлені і без крихітки емоцій. Мабуть, втомлений чоловік, - подумала я, і не приділила цьому особливої уваги. Згодом зрозуміла, що є причиною такого виразу його великих сірих очей.

НАОДИНЦІ З БІДОЮ


НАОДИНЦІ З БІДОЮ


НАОДИНЦІ З БІДОЮ


Текст його оголошення був особливим : він просив про допомогу на лікування сімнадцятирічного сина, сподіваючись, що хтось відгукнеться на його проблему. Говорив, а разом з тим ніяковів від самого факту, що змушений просити. Слово за словом, і Михайло Руссу поділився зі мною своєю бідою. А вона, як водиться, не ходить одна. Мені не потрібно було пройматись його бідою, бо в моїй сім’ї майже аналогічна ситуація, однак цією статтею я хочу, аби становищем сім’ї Руссу пройнялися інші. Ці троє - батько , мати та син – не волають на усі боки про свої проблеми, вони смиренно борються з ними, несуть цей хрест, хоч важко настільки, що й не передати. Це зрозуміє той, хто хоч трішки, хоч краєм ока знайомий з проблемами прикутих до ліжка людей. Моє прагнення: розповісти усьому місту, сусідам та знайомим, що є така сім’я, яка , не дивлячись на труднощі, бореться за життя, підтримує в ці складні моменти один одного і не здається. Розповісти для того, аби знали. Для того, щоб допомогли. Розповісти для того, аби підтримали.

«ЯКЩО ВІН НЕ БУДЕ ПОТРІБЕН НАМ,ТО Й ІНШИМ ЩЕ БІЛЬШЕ!»


1994-й рік. Михайло та Іванна Руссу чекали на поповнення в сім’ї. Народження дитини – велика радість для кожного. На жаль, молоде подружжя замість приємних турбот отримали страхи і проблеми на межі між життям і смертю. Але спочатку все ж раділи, що буде хлопчик, хоч у них це вже другий синок. На перших місяцях вагітності у Іванни особливих проблем не було, почалися вони пізніше. В п’ять з половиною відкрилася кровотеча, причину якої медики не могли встановити. І от рівно за місяць у Іванни почалися передчасні пологи. Цілу добу жінка не могла народити. Лікарі не давали жодного оптимістичного прогнозу, мовляв, при такому терміні діти не народжуються живими. Однак Миколка (так назвали хлопчика) вирішив інакше і з’явився на світ живеньким, хоча і дуже кволим, без ознак страшного захворювання. Новонароджене маля одразу помістили в кювез, а потім відправили до Вінниці. Ні в Могилеві-Подільському, ні у Вінниці не казали подружжю про вади народженого синочка. Кажуть, що в перші дні проблеми не проявляються. Медики говорили одне: дитина хвора, бо народилася шестимісячною і потрібно великі зусилля, аби вона зміцніла.

- Згодом, - каже Михайло Руссу, - ми стали помічати, що з сином не все гаразд. Якийсь він був занадто кволим: повільно реагував на звуки, був пасивним. Ми з дружиною все складали на те, що він народився передчасно. Відкрили нам очі у тій ж Вінниці, куди ми поїхали на консультацію.

Коли Миколці виповнилося півтора року, сім’я дізналася, що у нього - ДЦП. Картину страшної реальності на той момент уявити ще не могли.

- Тоді я не уявляв, що то за хвороба - дитячий церебральний параліч, - продовжує свою сумну сповідь Михайло.- Звичайно, знав про нього, але ж параліч буває різним! Як він проявиться у моєї дитини , ніхто уявити не міг. Казали, що ,ймовірно, не зможе самостійно ходити та їсти. Цю звістку лікарі сказали першому мені. Пам’ятаю, як вийшов спантеличений з того кабінету і кажу дружині, що так ,мовляв, і так. На той момент був настільки приголомшений страшною звісткою, що й сам не знав, що потрібно казати, а ще більше - робити. Вона ж мені одразу без роздумів відповіла: «Якщо нам він не буде потрібен, то й іншим ще більше!». Більше розмов про інтернат й не заводили.


З того часу, а це було п'ятнадцять з половиною років потому, сім’я почала жити у дещо іншому вимірі, де все було зосереджено на хворобі Колі. Масажі, санаторії, перечитали безліч медичної літератури щодо ДЦП. Об’їздили усі лікувально-реабілітаційні центри, де ставлять на ноги дітей з подібним захворюванням. Були і в Москві, і в Одесі, Липовцю,і в доволі престижній клініці Козявкіна в Трускавці. Кидалися повсюдно, сподіваючись на полегшення дитині, однак усі надії були марними. В перші тижні після лікування в Трускавці помічали певні зрушення, однак не надовго. Сімейний бюджет навіть з невеликими статками «худнув» на очах. Особливої допомоги від рідних не чекали, бо мати Михайла Михайловича померла, а Іваннина родина – багатодітна. Тож покладали надії на свою, хоча і маленьку, однак сильну духом сім’ю. Аби проплатити численні курси лікування, батько підробляв де міг. Так, працюючи в Києві водієм одного із маршрутних автобусів, Михайло дізнався про ще одну біду, яка прийшла до їхньої домівки.

БІДА ОДНА НЕ ХОДИТЬ


Як відомо, біда одна не ходить, а десять за собою водить. І тут хоч ворота відчиняй, хоч зачиняй, але ради тому не даси.

- Це був 2005 рік, - пригадує ще один страшний день в житті сім’ї Михайло Михайлович. - Дружина на той момент працювала бухгалтером в «Подільському Прометеї», куди перейшла після турбази. Працювати їй там подобалося, до того ж вона стояла у витоків створення підприємства. Дякуючи розумінню його директора Сергія Пержара, вона встигала і за хворою дитиною доглянути, і роботу виконати. Я часто був у відрядженнях, а дружина «моталася», як білка в колесі: дім-робота. Ще й до мене бувало приїжджала. Ось в одній з таких поїздок з нею і трапилося лихо. 21 листопада вона поверталася від мене, якраз передав їй зароблені гроші. Маршрутний автобус на 16 місць, на який вона взяла квиток, був переобладнаний з вантажного на пасажирський . Біля повороту на Муровані Курилівці водій не втримав керма ( тоді тільки випав перший сніг) і автобус перекинувся. З усіх пасажирів тільки моя дружина важко постраждала.

І знову лікарі кажуть Михайлу страшний вирок: травма хребта, перелом 6-7 грудного хребця, в результаті чого дружина стала паралізованою.

- Медики сказали, що сидіти Іванна буде точно, а от ходити - навряд чи. Дружина від місця перелому нічого не відчуває. Вона, як і Коля, стала інвалідом і потребує догляду. Після аварії ми усі сили кинули на її допомогу, запустивши тим самим сина.

Михайло був змушений покинути роботу і возити тепер вже дружину в різні клініки та санаторії. Сина ж відвезли до Іванниних батьків до одного із сіл Львівської області. Коля важко переніс хворобу матері, яку звик бачити усміхненою і активною. Вона завжди його підтримувала, була його руками і ногами. В перші дні, в’їжджаючи на своєму візочку до її кімнати, не міг навіть голови повернути в той бік, де вона лежала. Тільки він знає, що тоді коїлося в його незахищеному дитячому сердечку. В його душі стався психологічний злам та втрата інтересу до життя. Поки маму возили на лікування, рідних йому замінив комп’ютер та телевізор. Весь день він сидів біля екрану, внаслідок чого і розвинувся сколіоз.

«БЕЗ ОПЕРАЦІЇ КОЛЯ ДОВГО НЕ ПРОЖИВЕ»


- Наразі у Колі дуже складна форма сколіозу, - ділиться Михайло Руссу-. Лікарі кажуть, що з таким діагнозом без операції дитина довго не протягне. Ми нещодавно приїхали з Києва. Хірург клініки Курильця сказав, що такого важкого випадку ще не бачив і порадив зробити аналізи, найголовніший з яких – аналіз функції зовнішнього дихання. Тоді лікарі побачать наскільки розвинені у нього бронхи і легені, чи зможе самостійно дихати. Якщо аналізи будуть задовільні – робитимуть операцію з вирівнювання хребта, вставлять своєрідну підпірку - конструкцію, аби він не схилявся та не перекривав легені.

Черговий удар долі Михайло витримав мужньо, його більше здивувала безучасна поведінка сина, який приречено відповів, що буде, як буде. Така реакція підштовхнула батька боротися за сина (хоча і раніше це не полишав). Тож потрібно шукати кошти , і багато часу на це лікарі не дали. Операція з вирівнювання хребта та встановлення імплантанів коштує 80 тисяч гривень.
Зрозуміло, що для сім’ї це захмарна і нереальна сума. Вони і так виживають, як можуть. Раніше змушені були продати трикімнатну квартиру в 119 – му та придбати благенький будиночок, щоб інвалідам було зручніше виїжджати на вулицю. До цього кожного з них Михайло зносив на руках з третього поверху. Тому придбання будинку стало нагальною потребою сім’ї , щоб зробити ремонт взяли півтора року тому в «Приватбанку» кредит в 20 тисяч гривень (залишилося виплатити більше половини). Будинок обладнали для зручності інвалідів: без порогів, розбили перестінки та дверні пройоми, аби безперешкодно проїжджав візок. Підвели воду та газ, завели маленьке підсобне господарство – інакше не виживеш. За кошти, отримані як компенсацію після аварії , придбали маленький автомобіль - мінівенчик, щоб поміщався інвалідний візок.

- Раніше ми зверталися по допомогу у виділенні коштів. Цим більше займалася дружина. Мені ж в соцбезі сказали, що ми не одні такі. Після чого я перестав звертатися куди – небудь , бо втратив віру. Не знаю чи ми такі не одні, але ж в нашій сім’і два інваліда! Хай би хтось спробував доглядати за двома паралізованими людьми.

Бюджет сім’ї Руссу складають два джерела: 1150 гривень - соціальна допомога по догляду за дитиною –інвалідом та 900 грн - пенсія дружини. Половина з цієї суми йде на памперси та ліки. От і весь нехитрісний сімейний бюджет. Спробуй проживи! Допомоги немає від кого чекати, окрім як покладатися на себе.

В ЗАМКНЕНОМУ СЕРЕДОВИЩІ ПРОБЛЕМ ТА СКРУТИ


Опишу один звичайний день з життя цієї сім’ї. Вранці, о сьомій, Михайло підіймає дружину,миє, одягає та садить у візок. Далі приступає до вранішніх процедур за тією ж схемою і сина. Сім’я снідає, після чого він відвозить Іванну на роботу, щоб хоя трішечки була серед людей (вона погодинно підробляє бухгалтером на приватній фірмі) , а Коля сідає за комп’ютер чи підручники, бо екстерном проходить шкільну програму. Раніше батько відвозив сина до реабілітаційного центру «Ангел надії», однак внаслідок стрімкого подорожчання бензину, стали накладні й ці витрати. Пробував возити сина автобусом, однак зараз сімнадцятирічний юнак важить приблизно, як батько. Тому й від цієї ідеї, як каже, Михайло відмовилися. Жалкує, бо Миколі подобалося проводити час в реабілітаційному центрі, серед людей і ровесників. Тепер його друзями знову стали комп’ютер, телевізор та книжки. Єдина втіха – прихід вчителів. І радий хлопчик не стільки тому, що буде навчатися предметам, а тому, що дізнається про школу, клас, що нового в житті. О 12-ій чоловік привозить дружину з роботи і кладе в ліжко, бо їй важко стільки годин знаходитися у візку. Сам в цей час продовжує поратися по господарству. Коли дружина та син відпочили, знову садить їх у візки та обідають. Далі дружина готує на кухні, а син - знову біля комп’ютера. Для нього він став єдиним містком в навколишній світ. І так до вечора, в замкненому середовищі проблем та скрути.

- На жаль, чомусь для нашої сім’ї пільг немає. Мені пояснили, що дружина є інвалідам загального захворювання, які не мають пільг на комунальні послуги. Субсидії перерахували і також сказали, що не виходять. Був винайшов якусь постанову Кабміну, за якою памперси мають виділяти безкоштовно. Коли ж дізнавався чи діє вона, мені сказали, що це покладається на місцеві бюджети. Зрозумів, що допомоги чекати ні від кого. Старший син одружений, проживає у Львові, де і навчався . А ми тут якось самі «карабкаємося». Дружина в мене молодець. Не дивлячись ні на що, вона жодного разу не поскаржилася, не сказала, що не хоче жити. Не знаю, як би я повівся, якби зі мною таке сталося?! Вона мене підтримує, коли бачить, що опускаються руки, а я намагаюся все зробити для них. Багато в чому собі відмовляємо. Вже й втягнулися, однак нова звістка про операцію змусила вийти зі стану апатії і розпочати боротися за життя сина, бо без неї Миколі дають три-чотири місяці життя

ПІСЛЯМОВА


Кажуть, що життя — це рух. А що робити, коли це життя рухається повз тебе? Коли не можеш зробити елементарні речі без сторонньої допомоги? Коли однолітки бігають і скачуть, а ти вже сімнадцять літ не можеш відірватися від візка? Найважче те, що в одну мить ти стаєш нікому не потрібним. Про людину пам’ятають тільки тоді, коли вона працює, коли здорова. А як тільки раптом біда, то підтримки нема. Це - біда нашого аморфного суспільства. Залишається боротися з останніх сил, намагатися кріпитися і відкидати від себе сумні думки та розпач. Сім’я Руссу тримається на любові, яка допомагає їм долати ці страшні випробування долі. Добре, що у них є такий жертовний тато та чоловік, хоч він, як я помітила, тягнеться з останніх сил. Пишучи про їхню сім’ю, я хотіла б, аби інші пройнялися людською бідою. І не тому, що вони про це мене попросили, а тому, що їм потрібно допомогти. Ресурси добра та самопожертви у них є, але вони не можуть в наш час замінити звичайні гроші - папірці, від яких залежить життя. Щоразу, підіймаючи подібні проблеми, задаюся одним і тим ж запитанням: чому операції завжди так дорого коштують? Міркую так: медиків утримує держава, виплачує зарплату, то чому за виконання своїх службових обов’язків вони ще вимагають додаткових коштів? Ліки чи імплантанти – інша річ, за яку, зрозуміло, таки потрібно платити виробникам. Якщо ж лікарі з приватної клініки, то чому вони не можуть виконати операцію на благодійній основі, або її просто здешевити?! Які ще варіанти благодійності можна віднайти, аби людині в скрутну хвилину було ,принаймні, легше?
Не дивлячись на мої філософські відступи, хочу , щоб на біду сім’ї Руссу відгукнулися небайдужі. Може, дізнавшись про їхні потреби, хтось із заможних зайвий раз не посидів би в ресторані, не купив би прикраси, а передав хоч якусь копійчину тим, хто так самовіддано бореться за життя. Розумію, що примусити нікого не зможу, однак сподіваюся на те, що зачепить за живе. Історія цієї сім’ї мене ще раз переконала, що не можна бути байдужим до потреб інших. Бо життя таке, що ніхто не знає, що на нього чекає в майбутньому.
Михайло, Іванна та Микола Руссу залишилася наодинці з бідами, що їх спіткали. Тому й розповідаю цю історію, щоб привернути увагу небайдужих добродіїв. І часу на роздуми немає. Залишився час лише на милосердя та допомогу. Та чи маємо ми право, прикриваючись власними бідами та негараздами, не зважати на біди інших? Сподіваюся, що читачі допоможуть зібрати сім’ї на операцію сина, а він – отримає шанс на життя. А ще допоможуть йому вийти за межі чотирьох стін нові друзі, які з’являться після моєї статті. Сусіди родини зрозуміють, що варто прийти на допомогу тим, хто поруч, а хтось із заможних візьме їх під опіку . Аптекарі виділять сім’ї памперси, хоча б по закупівельних цінах...

Сильніший допомагає слабшому, багатий – бідному, здоровий – хворому. Так було у наших пращурів, вони завше гуртувались і допомагали один одному. То чи маємо ми право відкинути біблійську істину допомоги ближньому? Повідомляю контактний телефон голови сім’ї Михайла Руссу (097) 930-11-85 та номер рахунку в «Приватбанку» 4405885823276222, отримувач Руссу Михайло Михайлович.

Тетяна Фоменко


Уважаемый посетитель, Вы зашли на сайт как незарегистрированный пользователь. Мы рекомендуем Вам зарегистрироваться либо войти на сайт под своим именем.


Другие новости по теме:
[color=#3333FF]

  • Чоловік хоче віддати дружині свою нирку
  • Лікарі ставлять і діагнози, і вікна
  • ДВІ ІСТОРІЇ ПРО ЛЮДСЬКІ ЧЕСНОТИ
  • Ектор на фронті, а в мирному житті – просто Ігор
  • Почесний громадянин міста в 29 років
  • [/color]

    Комментарии (0)  Распечатать
     
     
    | автор: root | Дата: 18 июня 2012 | Просмотров: 1781  
     

      Информация  
      Посетители, находящиеся в группе Гости, не могут оставлять комментарии в данной новости.  
     
       
     
     
     
    мова/язик/language

    Логин
    Пароль
     

     
    «    Ноябрь 2017    »
    ПнВтСрЧтПтСбВс
     
    1
    2
    3
    4
    5
    6
    7
    8
    9
    10
    11
    12
    13
    14
    15
    16
    17
    18
    19
    20
    21
    22
    23
    24
    25
    26
    27
    28
    29
    30
     
     

     
     
     

     






    35 000 компаний рекламируют свои товары и услуги здесь!
    Купим рекламу на вашем сайте.

    AlfaInternet.su - бесплатная регистрация сайтов в каталогах поисковиках реклама сайтов
    Курсы валют
     
             
             
     
     
    support DIPTOWN.INFO design studio
     
    Яндекс.Метрика