"Як нагороду за полоненого сепаратиста наш земляк Ярослав Завроцький отримав відпустку додому"
Відпустка для бійця - певно, найкращий подарунок серед існуючих, бо ж вони так дорожать кожною зустріччю з рідними! Рідний дім - це те, що дає їм вистояти у воєнному пеклі, те, що зігріває зранену душу й серце.
"Двадцятидев’ятирічний Ярослав Завроцький вже другий рік захищає Вітчизну. Після першої демобілізації вдома встиг побути лише три місяці і знову пішов до воєнкомату. Каже, що інакше не міг, бо був потрібний своїм побратимам. За другою хвилею, його – бійця, що "нюхав порох", одразу направили на передову, а командири, знаючи його майстровиті руки, доручили керувати тех-нікою. Тож Ярослав з кулеметника перекваліфікувався на механіка-водія бронетехніки. «Наші хлопці, - розповідає бо-єць, - дають техніці друге дихання. З такого, здавалося б, металобрухту роблять бойові машини і повертають їх в стрій, що диву даєшся, як це у них виходить! Мою «Ксюшу» (БМТ) я плекаю та доглядаю, бо це наш захист і безпека. Зап-частин до них немає, тільки треба оригінальні. Тож «ліпимо» з того, що є, напильником виточуємо потрібні деталі». "
Нагорода для Ярослава та бійців 9-ї штурмової роти 24 окремої механізованої Залізної бригади ЗСУ прийшла несподівано. Під час маршу на стрільби вони наштовхнулися на озброєного ворога, якого захопили в полон. «Сепаратист, певно, заблукав, - деталізує Ярослав Завроцький.- «Сєпара», озброєного «Мухою» (РПГ-18), запримітили з-за повороту. Відреагували ми миттєво, вискочили з машин та взяли його в полон, та ще й так, що він не встиг націлити на нас зброю. Вигляд мав доволі дивний: взутий в кирзові чоботи, одягнений в камуфляжні штани та біле жіноче пальто з хутром». Зовнішний ви-гляд сепаратиста демонструє рівень ЛНРівського маргинального вій-ська, де кожен другий - алкоголік, наркоман чи зек. Як розповів Ярослав, полонений хотів «поживитися бухлом», якого в його терористичному угрупованні видають все менше й менше. «Сєпар скаржився, що давно не платили за роботу, на погані харчі та й на те, що «бухло» перестали давати. Військова форма, яку раніше видали, стала непридатною, тож «живляться» чим випаде, що «відіжмуть». Жіноче пальто – з тієї серії "віджатого" одягу у місцевих. Полоненому - 21 рік, родом він із Запоріжжя, до ЛНР прийшов "за компанію" та за гроші. Йому було, за словами Завроцького, байдуже за кого воювати. В батальйоні «Привид» служив коригувальником, за його даними терористи направляли вогонь по позиціях української армії. Боячись спокуси розправи, до розташтування бригади не повезли, а одразу передали працівникам СБУ. За це отримали відпустку.
Ярослав Завроцький,не дивлячись на свій молодий вік, гостро відчуває складний час, який переживає країна. І не розуміє, чому окремі люди, навіть його знайомі дивуються, що він пішов захищати Батьківщину, особливо вдруге: «Мені прикро, коли кажуть, що коли призвали - треба було не йти. Кажуть, що я дурень, бо пішов. Але ж війна при -йшла додому, і тут не важливо, чи саме до твоєї хати ворог підступився. Якщо ми не зупинимо, то хто тоді? Я не хочу, аби мій шестирічний син знав, що таке війна». Розповідаючи про це, обличчя у молодого чоловіка смутніє, він не розуміє, чому ті, хто був у мирному житті поруч з ним, відвернулися через те, що він - патріот.
Сором'язливо, але гордо розповідає, як їх, прибулих у відпустку вінниччан, вітали жителі Вінниці, як аплодували на вокзалі, як, побачивши, що хлопці з АТО, кондуктори не брали гроші за проїзд, як в кафе безкоштовно нагодували. «А от у нас, в Могилеві, такого немає. З мене за проїзд в маршрутці взяли гроші, хоча пасажири зауважили контролеру, що з воїнів АТО не треба брати за проїзд. А вона на те: «Хоче платити - нехай платить!». Я не вимагаю особливої уваги, просто хочеться відчувати, що ми там стоїмо недаремно».
Мені було прикро та соромно чути від бійця ці слова, прикро за якогось невідомого мені контролера (хоча дуже хочеться дізнатися прізвище!). Прикро за нашу байдужість, бодай не усіх, але прикро. Ярославе, знай, що таких небагато! А ще знай, що Могилів-Подільський тобою пишається, як і кожним, хто воює зараз за Україну!
Тетяна Фоменко
